Це як в кіно про погане майбюутнє: XXI століття, на околиці промислового мегаполісу навколо багаття зі сміття, що розведено просто у вологій багнюці, стоять декілька молодих людей та намагаються засмажити стегно генно-модіфікованої курки, м'ясо якої не має іншого смаку, крім смаку антибіотиків та вітамінних домішок, на яких її було зрощено на птахофермі; сутеніє, серпанок, з червоно-помаранчевого неба ліниво накрапує дрібний кислотний дощик, обличь молодих людей не видно, вони не тверезі. Якась бредберівщина...

Чомусь перед очима виникла саме ця картинка, коли одного разу ми стояли з друзями ввечері якогось святкового дня серед мого весняного городу, з уламків якогось стільця, старих газет, яєчних лотків ми розвели багаття і дивились як смажаться "ножки буша"; похмуре небо, підсвічене вогнями великого промислового міста сяяло червоно-помаранчевим кольором, східний вітер приніс запах заводів, і на багаття, на курку, на нас сипала мокра кислотна мряка. Хтось кинув недопалок в огонь. Ми курили, всі почували себе пречудово і я у тому числі - адже свято.

Але до тієї самої миті, як побачив нас стороннім поглядом та назвав речі своїми іменами. Надто непомітно ми опинились в тому самому поганому майбутньому, надто повільно наступили зміни, а вміння звикати не дало усвідомити їх. З того часу я зарікся кидати у вогнище будь-яке сміття та жерти тих клятих просочених хімічним лайном курок, згодом кинув палити, але кислотний дощ та колір неба я змінити не зміг.