БОСОРКУНИ. ( продовження)
Хтось біжить від війни, когось війна притягує. Якщо відкинути високі ідеали, для одних війна – то романтика і кураж, для других - іспит своїх сил, для третіх – робота. А хтось попав сюди здуру. Сергій Потапов їхав сюди за новою автівкою. А виявилося, що таки здуру.
Під ранок впав туман, густий, як молоко та сірий, як вовча шерсть. Ще не розвиднілось, але перша птаха вже щебетала десь в посадці.
Сергій сидів на броні БТРа, постеливши під дупу стару фуфайку. Він змерз, відсирів, йому хотілось спати, їсти і додому, в Іваново, місто наречених. Очі злипалися, і на мить він повертався в рідну общагу, до жінки і дочки. Але спати було неможна. По-перше, його розірве в клоччя командир, якщо застане сплячим, а по-друге, такий туман ховав в собі таких монстрів, які навіть в кошмарному сні не привидяться. Він намагався не думати про бандерівців, які можуть несподівано вискочити з сірої завіси. Але це не допомагало, і вартовий вдивлявся, прислухався, намагався шкірою зачути небезпеку. На тому краю блокпоста стояв мовчазний бурят Турген, якому зразу ж дали позивний Пурген. Сергій молив Бога, щоб той не заснув і не пропустив ворожого нападу.
Потапов зліз з БТРа, розім’яв ноги, хотів запалити, але передумав. За годину він викурив вже штук вісім, і, здавалось, рот перетворився на попільницю, в яку налили води.
Дівчинка з’явилась начебто з повітря. Якась незвичайна, в дивному одязі. Вона стояла в тумані і мовчки дивилась на Сергія. Той з переляку націлив на неї автомат. Але вона навіть не ворухнулася.
- Дєвочка, ти откуда?
- Я бих їла, - промовила вона, не зводячи з Сергія очей. А очі в неї були дивні, майже без білків.
- Что ти говоріш? Как ти сюда попала? Гдє твоі родітєлі?
Сергій зробив крок назустріч, і тут дівчинка стала мінятися. Очі стали зовсім чорними, як антрацит, рот широко відкрився, оголивши ряд довгих, тонких, як голки, зубів. Дитяче обличчя перетворилося на морду моторошного чудовиська. Вона стрибнула на нього, взлетіла наче перепілка, обхопила руками плечі, і впилася зубами в шию, смикнула головою, вирвавши шмат м’яса, розірвавши яремну артерію. Сергій бився, намагаючись відірвати від себе дівчину, але та наче стала з ним одним цілим. Він відчував, як її рот прилип до шиї, щоб не пропустити повз ані каплі крові, яка била струменем прямо в ненажерливе горло.
Так вони і впали разом. Дівчинка тримала голову Сергія руками, ніби лещатами, коли він бився в передсмертій агонії, щоб не розплескати ані краплі теплої червоної рідини.
Він помер, так і не почувши галасу, який піднявся в бліндажі, хаотичноі стрілянини, дикого крику Пургену, не побачивши, як з одного сивого діда стало зразу троє, і кожний кинувся на вибрану собі жертву, як жіночка майже відірвала голову Хасану, а бравурний вояк Магадан стояв на колінах, обхвативши потилицю руками, і розкачувався, ридаючи, в очікуванні своєї черги. Йому недовго було чекати. Магадана вбила та сама дівчинка, і випила з нього всю кров, яку тільки змогла висмоктати.
На все вистачило не більш десяти хвилин.
Туман залив мертвий блок-пост. Знову стало тихо і волого. Тільки на гілці акації співала свою передсвітанкову пісню рання пташка.
Для когось війна – романтика, для когось – робота, а для когось – банкет.
***
Семен з Крабом чистили картоплю на сніданок. За нічний прорахунок їм навіть виспатись не дали, відправили на кухню.
Смерека курив, присівши на колоду.
- Та ви б їх і не почули. І не побачили б, якщо б вони не заблукали. Нам, скажу я, дуже пощастило. Краще б я і не бачив їх, і не знав про них.
- Та хто вони такі? – спитав Краб. – Що ти тут нам городиш?
- То, хлопці, були босоркуни. Як вам сказати, щоб ви зрозуміли. Вони різні бувають, одні – відьмаки та відьми, інші – перевертні, треті – кров пьють.
- Вампіри, чи шо?
- Можна й так сказати. Але в нас їх босоркунами кличуть. Я чув про них казки всякі. Казки казками, але дехто розповідав, що бачив їх, і навіть розмовляв. В житті їх від звичайних людей не відрізниш. Живуть собі в селі, ніхто й не знає. Овець пасуть. Та так, що ні один вовк не підійде. Інші ж навпаки, ріжуть худобу. В вовків перекидаються і ріжуть. Може чули, що буває, вовки пів-отари знищать, а ні одну не з’їдять. Так то босоркуни-кровопивці. Вони тільки кров п’ють. Кажуть, що вони ніколи не помирають, і вбити їх не можливо. Тій дівчинці може бути років сто, а дід, так той може Йсуса застав, якщо не Адама.
- Слухай, Смерека, то ти на ходу вигадуєш, чи тобі бабця на ніч розповідала? – посміхнувся Семен.
- Дурні ви. Знаєте, що вони тут робили? Там де війна, там їм роздолля. Пий крові, хоч залийся. Так коли війни нема, вони кров худоби п’ють, або, іноді, було, москалика якогось, туриста можуть оприбуткувати. Своїх вони ніколи не чіпають. От коли війна з німцями були, вони так розгулялися, пий – не хочу. На сніданок – фашист, на вечерю –комуніст. І ніхто навіть на них не подумає. А ще раніш скільки вони крові попили турецької, польської, угорської, татарської, думаю, ще й римлян скоштували та греків з армії Олександра.
- От заливає. Де ти так брехати навчився? – спитав Семен. – А чого ж вони нас не з’їли?
- Кажу ж вам – патріоти.
Всі троє засміялися.
З вагончику вийшов Ганс, підійшов, зазирнув у відро скартоплею, і наче мимохідь сказав:
- Гарна новина, хлопці. Партизани вірізали сепарський блок-пост. Всіх до одного. Без єдиного пострілу. Як баранів.
- Ну, патризани, так партизани, - посміхнувся Смерека.