Вирішив таки почати вже писати. Це моє перше оповідання укаїнською. Так що вибачайте, коли що. І ще. Я ні разу не був на блок-посту. Тільки мимо проїзджав. За косяки вибачайте.
БОСОРКУНИ.
Ніч була темною і густою, як гудрон. Місяць впав за небокрай, а зірки вкрилися простирадлом хмар. Семен за цілий місяць так і не зміг звикнутись з тишею, яка вночі захоплювала весь простір до самих меж людського слуху. Іноді йому здавалося, що він зовсім оглух. Але крізь тишу проривалися звуки. То в далекому селі забреше собака, то почуєтся гул двигуна на трасі, то в зеленці закричить якась нічна птаха. Це в ті тихі ночі, коли не чути обстріли і небо не світиться від спалахів розриву снарядів. Основною перевагою тиші було те, що підібратися незаміченим до блок-поста було неможливо.
Семен підняв комір, присів на бетонний блок, пристроїв на колінах «калаша», й закурив, тримаючи цигарку так, щоб вогник ховався в долоні. Вітер вщух, але повітря було сире і ця сирість забиралася під одежу. Хотілось присісти біля вогню, або загорнутися в теплу ковдру, або, ще краще, опинитись вдома, в теплій квартирі з жінкою під боком, з горячою водою в ванній, з домашнім борщем, надіти халат і сидіти на дивані с чашкою кави. Романтика війни не те, щоб набридла, але оголила всі принади мирного життя.
Позаду почулися ворушіння. Рука зразу ж лягла на автомат.
- Краб, то ти?
- А хто ж іще.
Краб тінню виплив з темряви, присів поруч.
- Ну, що, тихо? Дай вогню.
Семен протягнув запальничку. На секунду висвітилося обличчя Краба і знов занурилося в ніч. Курили мовчки. Вже й говорити не було про що, та й розуміли один одного без слів. Краб, загасив цигарку, подивився на телефоні, котра година.
- Ще сорок хвилин. А потім спати. Очі вже вилазять, так спати хочу. Піду, віділлю.
Він піднявся і зник, чорний в чорному. Через хвилину почулося журчання. А потім знову впала тиша. Семен наче задрімав, або думки повели його кудись. Та коли він відкрив очі, то побачив перед собою чотири силуети, які стояли зовсім близько, стояли, не рухаючись, закриваючи собою темряву.
- Краб? – спитав Семен, повільно, намагаючись не робити різких рухів, взяв в руки зброю.
- Добру нуч, пане, - голос линув з темряви, м’який, густий і заспокійливий. – Може пан сурегувати, куди то ми згодили?
Семен підскочив, пірнув вбік, націлив на незваних гостей і закричав:
- Краб! Ти де? Всі сюди!
І тут почалось. Прожектор на даху вагончику вирвав з пітьми чотири фігури, які стояли посеред дороги. За мить вісім бійців, хто в чому спав, вищірилися на них дулами зброї.
- Всім на коліна, руки за голову! – закричав Семен.
Але четвірка навіть не поворухнулася.
Гості були колоритні. Старий дід з сивою бородою, жіночка, чоловік та дівчинка років п’яти. Одяг на них був зовсім безглуздий, щодо цих країв. Вони мов тільки спустились з полонин, кинувши напризволяще отару, залишивши свої трембіти, прийшли на фольклорне свято, поторгувати сиром та калганівкою. Овечі гуні, капелюхи з пером, кожані постоли, прив’зяні до ікор мотузками. На жінці, та на дівчинці вишиті желетки, довгі сукні, всі в орнаментах.
Дід вийшов вперед, насупив брова і промовив:
- Не варто бо варахобити, не чиніт ларму, пани. Ми лем зазвідатись хотіли.
Він посміхнувся. Дівчинка підійшла до нього, обхопила ногу:
- Дідочко, я вжо їсти хочу.
- Не тут, не зараз.
Бійці стояли, дивлячись на цю сцену, як в театрі. Навіть зброю опустили донизу, настільки абсурдною була картина.
- Документи! – Ганс протягнув руку.
Дід щось відповів, чого ніхто не зрозумів.
- Якою мовою вони говорять? – спитав Семена Краб.
- Начебто українською, але я нічого не розумію. Як ми їх пропустили? Ти чув щось?
- Ні шелесту. То, мабуть, западенці якісь. Бандерівці, точно тобі кажу. Як вони сюди попали? От цирк.
- Документи, я сказав! – Ганс підвищив голос.
- Та ти, бізонь, бімбов! – підвищив голос і дід. – Кажу тобі – не бив, не є, і не буде. Вимкни отого віланя, кращо.
Дівчинка смикнула діда за штанину:
- Дідко, коли вже істи?
- Пужди, онука, - він погладив дівчинку по голові.
- Ви звідки і куди? – запитав Ганс, але потім махнув рукою. – Що я іх питаю, все одно нічого не розумію?
І тут подав голос позивний Смерека:
- Ганс, зараз я з ними побалакаю. То люди з наших місць.
- Та бачу, що не лугандони. Звідки вони взялись? А ви куди дивились? – Ганс показав кулака Семену і Крабу. – Що, заснули?
Смерека про щось розмовляв з подорожніми. Говорили швидко, на незрозумілій мові, дуже схожій на українську. Деякі слова впізнавались, але потім тонули в потоці чужих звуків. Смерека показував на дорогу, в ворожу сторону, гості уважно слухали, киваючи головами. Тільки дівчинка все відволікала діда.
Нарешті Смерека підізвав Ганса і вони відійшли. Що говорив Смерека, не було чутно. А Ганс лаявся, що не може, що це балаган і несінитниці. Але потім плюнув на землю і пішов до вагончика. З порога крикнув Смереці:
- Дивись, під твою відповідальність.
Етнічна четвірка терпляче чекала. Смерека підійшов, знов показав на дорогу.
- Тут першого проходьте, а за ним, кілометрів за десять вже буде той, що вам потрібен. Щасти вам.
Дивна сім’я поклонилася тим бійцям, що залишились, чоловік навіть капелюха зняв. Прожектор згас, і разом з цим зникли і гості. Мов і не було.
Всі розійшлись, залишились лише Семен з Крабом. Вони ще прислухалися до ночі, намагаючись почути шаркання ніг, або голоси, але ніч мовчала, лише кашляв у вагончику той, рудий новачок. Тільки прибув, так зразу і захворів.
ДАЛІ БУДЕ.